Конфлікт на Донбасі не вдалося вирішити або хоча б заморозити кавалерійським наскоком – тим більше наскоком, позбавленим яких би то не було нових ідей. Ситуація передбачувано рухається до реалізації найбільш безпечного і передбачуваного для всіх сценарію, яким виступає збереження нинішнього стану конфлікту низької інтенсивності.

Спочатку було ясно, що змінити щось в цій траєкторії буде дуже складно. Занадто висока ціна, і зовнішня і внутрішня. Конфлікт вже занадто інтегрований в політичні структури та схеми України, Росії та й регіональної безпеки. До нього звикли, його навчилися використовувати. Зручніше і вигідніше вчитися використовувати його і далі, ніж стикатися з ризиками, невизначеністю і в кінцевому підсумку політичної ціною будь-якого варіанту врегулювання.

Продовження конфлікту в нинішньому вигляді, звичайно, теж має свою ціну – і тепер, після невдалої спроби знайти легкий компроміс – ця ціна для нас виросте. Занадто багато авансів і натяків було зроблено нашим міжнародним партнерам, щоб спробувати зіграти з ними в ту ж гру, що й з українськими виборцями і йти від відповідальності за рахунок абстрактності обіцянок.

Статистика останніх десятиліть і сучасний стан міжнародної політики підказують, що продовження конфлікту в поточному стані протягом декількох років, а можливо й десятків років, виступає базовим сценарієм, так званим «станом-аттрактором». Час теж грає на боці такого розвитку подій: з кожним роком реінтеграція окупованих територій стає все складніше з різних причин.

Це означає, що такі спроби змінити щось в конфлікті, ким із українських президентів вони не робилися, зажадають більшої підготовки і урахування досвіду попередніх помилок. Взагалі-то, звичайно, краще, особливо в нашій непростій ситуації, вчитися на основі теорії, а не на власних помилках. Але якщо все-таки ми продовжимо в традиційному дусі, то основних таких помилок можна відзначити три.

По-перше, ми увійшли в переговори без глибокого розуміння інтересів опонента, і, цілком ймовірно, без повного розуміючи власних інтересів. Общеидеологические розмови на тему того, як Росія прагне знищити українську державність, добрі для внутрішнього вживання, а для переговорів потрібна конкретика і прагматизм. За жорсткої переговорною позицією Росії – вона теж не про державність, а про закриття питання з Кримом і повернення України до позаблоковості – стоять конкретні інтереси і наступні цілі. Саме для більш повної картини важливим було пряме спілкування між президентами і взагалі як можна більш відкритий обмін інформацією з цих питань. Більш глибоке вивчення Росії, розуміння механізмів її політики необхідні для будь-яких переговорів з нею.

По-друге, у нас спостерігається явний дефіцит довгострокового бачення – як двосторонніх відносин з Росією, так і загальної структури безпеки в Європі та місця України в ній. Тактичні кроки на зразок обміну людьми, розведення військ або встановлення перемир’я, ведуть до більш широким умов вирішення конфлікту і до встановлення в Європі нових правил гри. Саме ці правила цікавлять європейців і американців, і ми повинні знати, які правила вигідні нам. По-третє, ні у нас, ні у росіян не було цілісної логіки переговорного процесу, а замість неї вийшли спонтанні обговорення окремо взятих питань. Основи теорії переговорів: продовжувати інтегративну фазу до останнього, і потім переходити до торгів розподілу. Жоден з елементів конфлікту, за винятком обміну утримуваними людьми, ми не змогли представити як загальну проблему, що вимагає спільних зусиль для вирішення. Фактично, інтегративні переговори закінчилися 7 вересня. Далі почалася гра «хто кого першим обдурить», в умовах якої йти на будь-які поступки занадто дорого.

Так звані «проблеми з комунікацією», що згадуються у нас повсюдно в якості статті для списання всіх помилок, як раз не грали принципової ролі. З одного боку, комунікувати було нічого. З іншого боку, ніякий спосіб і формат спілкування на таку болючу тему не знижував би внутрішнього політичного тиску на президента. Тема конфлікту на Донбасі давно стала важливим елементом внутрішнього політичного життя в Україні, джерелом постійних звинувачень у зраді національних інтересів та інструментом маніпуляції громадською думкою. Очевидно, була недооцінена роль тих, хто зацікавлений у продовженні конфлікту в поточному вигляді і не зацікавлений ні в якому врегулювання взагалі.

Найважче долати силу тертя спокою. Вести переговори з слабкої позиції теж складно. Цілком може бути, що чергові п’ять-сім років Україна зможе використовувати для того, щоб стати сильніше – в першу чергу в плані ефективності та інституцій – але може бути і навпаки. І тоді ми знову повернемося до проблеми вирішення конфлікту, але в інших умовах. З шансами зробити нові помилки.

Джерело

Liga.net