Легкість, з якою українські виборці ввели у владу Володимира Зеленського, стала несподіванкою для багатьох, хто звик ставитися до влади з повною серйозністю – в тому числі і для мене. А для мене несподіванка – це привід для роздумів, пошуку відсутнього розуміння. І як такий привід це завжди цікаво.

Реалії радянської та пострадянської політики зовсім не розташовували до пофигистическому відношенню до особистості того, хто стоїть на чолі країни. Навіть без ядерної кнопки в кишені і сірих шеренг з примкнутыми багнетами, виставлених проти протестів, лідери держави викликають у пострадянської людини звичну настороженість, тому що влада все одно асоціюється з придушенням, сприймається як щось нависаючі, надзирающее, наказывающее за проступки. Досвід підпорядкування державного патерналізму у нас був, а інший досвід більшості громадян колишнього СРСР взяти не було звідки.

Реклама

Більшості – але, на щастя, не українцям. Іржа совка не минула й нас, але під цією іржею зберігся унікальний досвід козацької анархії (саме анархії, тому що спочатку, Кропоткіна, анархія – це державний лад, заснований на низовому самоврядування, зародку того, що в соверменной ліберальної Європі називається “принципом субсидіарності”). Досвід багато в чому сумний, тому що саме ця анархія раз за разом зраджувала і підривала спочатку зароджувалася, а потім і успішну українську “вертикальну” державність. Але при цьому досвід і зараз разюче живий, та ще й диктує принципово інше, анти-патерналістське ставлення до влади. Тому що гетьмани і кошові легко і часто обиралися і виганялися, а трималася Україна не ними, а простим козаком, який був і сам собі господар, і сам собі захисник, і сам собі владу. А гетьман був при ньому – не цар, не хан і не султан, швидше, розфарбована кринка, з усією повагою надіта на тин. Тин і без неї гарний, але з крынкой і з повагою він веселіше. А раз так, то чому б шановному козацькому товариству і не вручити гетьманську булаву хоч би й Зеленському, якщо більш гідного нікого не знайшлося?

І настільки йшла врозріз ця вільна анархія і імперського і радянського відношенню до влади, що зі звичною для мого покоління державної логікою XX століття вона ніяк не в’язалася.

Не в’язалася вона, за мірками того ж століття, і з війною. Хоча саме “вертикальне” держава організацію опору російської агресії спочатку відверто завалило, а врятувала ситуацію як раз добровольча і волонтерська анархія, та сама низова саморганизация, у якій як би самі собою з’явилися власні “кошова” і “гетьмани”, – які, коли стали громаді більше не потрібні, так само як би самі собою расточились – або скурвилися – або повернулися в початковий стан або вічна їм пам’ять…

А що ж “вертикальне” держава, яка, ледь оговтавшись і прийнявши владну поставу, прийняв справи у волонтерів? Дива не сталося – воно знову скотилася на рейки звичних регламентів, охранительских і косных. В колію виконання відверто застарілих законів, які обіцяв переглянути. В совково-бюрократичний управлінський дискурс, модернізувати який збирався, але так, по суті, і не зібралося. До звичних гасел “давайте не будемо” і “зійде-і-так”.

А що? Формально-то все у держави і так є все, що потрібно. Судова система формально є. Антикорупційні інститути формально працюють. Коаліція більшості у Верховній Раді формально існує. І відповідальність депутатів перед виборцями – теж формальна, звичайно, боже упаси від реальної. Самоврядування і децентралізація формально теж налагоджується, а місцями навіть неформально. Вибори…

А от як раз з виборами формальний підхід – візьми та й не зіграй. Опаньки.

Тому що як тільки товариство забажає сказати кошовому – “клади патерицю! поклажі, чортів син, цей ж годину патерицю! не хочемо тебе більше!“, – воно ж скаже. Тому що – ну не хочемо його більше, куди ж подітися. І формальності тут ні при чому. Тому що це та сама жива і вільна анархія, – вона ж справжнє природне самоврядування, – якому ніяка формальна децентралізація не потрібна. Вона просто в Україні є. В людях. В громадянах. І совок її не вбив, і НКВС не вибило, і Голодомор не выморил, і корупція її не з’їла, і кремлівську кріпосну імперію від неї вивертає пропагандистської слизом, приємного їй апетиту.

З неї, з цієї громадянської вольниці, потрібно тут державу будувати, і без звичної формальності. І якщо “у Зеленського” цього не зрозуміють, як раніше не зрозуміли “у Порошенка”, то буде і Зеленському за підсумками п’ятирічки (а то й раніше) від нашого товариства то ж “поклажі, чортів син, палицю”, – з усією повагою. Шкода тільки буде втраченого часу, і не вперше шкода, та що ж вдієш…

А взагалі – протилежності сходяться. Навіть самі “вертикальні” імперії рано чи пізно вносять у свою культуру ідею, що краще вже з порожнім місцем, ніж з доведеним бездарем або перевіреним негідником на високому посту.

“Він править країною, наставляє на шлях, гармонійно поєднує Інь і Ян і панує над ними — така ця висока і важлива посада. А тому, якщо немає гідного людини, нехай ця посада залишається вільною”.

“Повість про дім Тайра”, Японія, написано не пізніше XIV століття.

Інші імперські досягнення не гріх і запозичити. Якщо припадуть до руки, звичайно.

Реклама

Джерело

Liga.net